Я, Каменев Сергій Михайлович батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу з міста Мукачева. В минулому офіцер прикордонник, зараз пенсіонер, моя дружина Олена за освітою викладач молодших класів, зараз служить військовослужбовцем за контрактом в Мукачівському прикордонному загоні на посаді радіотелеграфіста.
Так сталося, що безпритульними та сиротами ми почали займатися з 2003 року, ми тоді проживали в місті Ужгород. Участували в влаштуванні благодійних обідів для групи безпритульних дітей (біля 40 чоловік), які проводились двічі на тиждень.
В 2007 році ми з дружиною прийняли рішення взяти на виховання в родину прийомну дитину, але з ряду обставин це здійснилося набагато пізніше.
Наш дитячий будинок сімейного типу створено 1 травня 2010 року. На вихованні маємо дев’ять дітей: троє рідних та шість прийомних. Діти як наші так і прийомні віком з 6 до 17 років.
Прийомні діти з трьох різних родин. Перед тим як потрапити в нашу родину пережили багато біди.
Родина Годас - Микола 17 років, зараз навчається в Мукачівському військовому ліцеї, займається боксом та футболом. Ерік 11 років навчається в 5 класі Ужгородської школи - інтернату для слабочуюих так як має вади слуху, займається танцями, легкою атлетикою та футболом. Біологічні батьки алкоголіки, мати померла в травні 2011 року.
Родина Короткови - Віка 14 років, зараз навчається в 8 класі, займається танцями. Сашко 12 років 7 клас, чемпіон з грекоримської боротьби. Таня 10 років, 5 клас, займається танцями. Біологічні батьки алкоголіки, батько помер в листопаді 2010 року. Місце знаходження матері невідомо.
Недільний Максим, циганської національності, 6 років, 1 клас. У півтора року був підкинутий у дитячу лікарню. Біологічні батьки не встановленні, прізвище та дата народження вигадані.
Скажу відверто це не легка праця, не в плані матеріального забезпечення дітей (нагодувати, вдягнути, облаштування належних побутових умов) як вважають оточуючі, хоча це забирає багато зусиль та старань. Набагато важче проходе процес виховання, адаптації до нормальних норм життя. Після перенесених фізичних, моральних та душевних травм дітям важко адаптуватись до життя в родині, дотримуватись певних правил та норм. Іноді вони задають дуже складні педагогічні «ребуси». І усі намагання з боку батьків не дають очікуваного результату. Та не варто боятися. Якщо ви раптом наважились взяти в родину дитину, пам’ятайте: Бог бачить ваші добрі наміри і обов’язково допоможе. Головне - не втрачати віри і не зупинятись перед проблемами.
Не який навіть самий найкращий інтернат не дасть дитині головного сім’ї, яку вона втратила. Ніякий інтернат не дасть дитині уявлення о моделі будування власної сім’ї, якщо дитина не була в цьому середовищі, не пережила це. Адже найкраща форма виховання сімейна.