Вісім факторів, що травмують психіку дітей у дитячих будинках

БФ «Волонтери в допомогу дітям-сиротам» розповіла про основні чинники, які травмують психіку дітей у дитячих установах.
Є такі обивательські уявлення, що дітям у державному дитзакладі самотньо, сумно та не вистачає спілкування. І ось варто нам почати туди ходити, ми будемо з ними спілкуватися, і їхнє життя стане більш радісним. Коли ж люди дійсно починають відвідувати дитячий будинок, вони бачать, що проблеми у дітей набагато глибші, і, часом, навіть лякають. Хтось припиняє туди ходити, хтось - продовжує, намагаючись змінити ситуацію, а хтось розуміє, що єдино можливий вихід - забрати з цієї системи хоча би одну дитину.

 

В регіонах ще можна зустріти дитячі будинки, де діти не доглянуті, чи їх не лікують, і так далі. У Москві подібної установи не знайдеш. Але, навіть якщо ми подивимося на дітей із благополучних у матеріальному плані дитячих будинків, то побачимо, що вони відрізняються від «домашніх» по сприйняттю, по реакції на ситуації.
Зрозуміло, що і дитячі установи можуть бути різними: дитячий будинок на 30 дітей, звідки діти ходять у звичайну школу, відрізняється від «монстрів» на 300 осіб.
У дітей, що потрапили у дитячі будинки, є минулі травми, непростий власний досвід. І ось з цими травмами вони потрапляють не в реабілітаційні, а навпаки, у стресові умови. Деякі з цих стресових умов:
1. «Диктат безпеки»
За останній час багато чого змінилося, дитячі будинки стали більш обладнаними, але, разом з тим, іде наступ «занормованості», диктат безпеки, «влада санепідемстанції». «Шкідливими» оголошуються м'які іграшки, квіти на вікнах і так далі. Але, все ж таки, жити по-людськи хочеться, і ось у дитини з'являється плюшевий ведмедик, з яким вона спить, вікна починають прикрашати квіти. Перед перевірками всі ці заборонені речі у деяких дитбудинках ховаються.
Дуже сильно скоротилися у дітей можливості займатися чимось корисним у господарському плані (знову ж під гаслом безпеки). У дитячих будинках вже практично нема майстерень, присадибних ділянок, дітям не дозволяється брати участь у приготуванні їжі, і так далі. Тобто намічається тенденція «обмотування дітей ватою» з усіх боків. Зрозуміло, що у «велике життя» вони вийдуть повністю не готовими до цього ж життя.
2. «Режимне життя»
Діти у дитячому закладі перебувають у постійній стресовій ситуації. От якщо нас, дорослих, відправити у санаторій радянського типу, де в палаті - 6 осіб, де о 7:00 ранку - обов'язковий підйом, о 7.30 - зарядка, о 8 годині - обов'язковий сніданок, і сказати, що це не на 21 день, а назавжди - ми ж з розуму зійдемо. З будь-яких, навіть найкращих умов ми захочемо потрапити додому, де їмо, коли хочемо, відпочиваємо, як хочемо.
А діти у таких стресово-режимних умовах знаходяться цілодобово. Усе життя підпорядковане режиму. Дитина не може влаштувати свій день під своє самопочуття, настрій. У неї невеселі думки? Все одно треба йти на загальний розважальний «захід». Вона не може прилягти вдень, бо до спальні частіше не пускають.
Вона не може «пожувати» щось між прийомами їжі, як це роблять діти вдома, тому що у багатьох установах їжу з їдальні виносити не можна. Звідси виникає «психологічний голод», коли діти, навіть із самих благополучних дитбудинків зі збалансованим п'ятиразовим харчуванням, потрапляючи в сім'ю, починають безперервно та жадібно їсти.
До речі, у деяких установах намагаються вирішити це питання так: сушать сухарики і дозволяють дітям їх брати з собою з їдальні. Дрібниця? Але дитині важливо поїсти у той момент, коли вона захоче...
3. Дитина не може розпоряджатися собою в цьому жорсткому розпорядку. Вона відчуває, що знаходиться в резервації, «за парканом».
4. Відсутність особистого простору та порушення особистих кордонів.
Відсутність дверей в туалетах, в душових. Міняти білизну, здійснювати гігієнічні процедури навіть підліткам доводиться в присутності інших. Це стрес. Але неможливо жити, постійно його відчуваючи. І дитина починає відключати почуття. Діти поступово вчаться не відчувати сорому, ніяковості.
Навіть якщо в дитячому будинку спальні на кілька людей, нікому не прийде в голову, що туди треба увійти, постукавши.
Поняття про особисті кордони у дитини можуть з'явитися тільки тоді, коли вона бачить, як цих кордонів дотримуються. У сім'ї це відбувається поступово.
Зараз сиротам в суспільстві приділяють багато уваги. Але часто допомога, яку люди прагнуть надати дитячим будинкам, користі не приносить, а й навпаки, нерідко розбещує. Зовні - у дитячих будинках лоск, а всередині - все та ж відсутність особистого простору.
Немає сенсу купувати в установу килими і телевізори, поки там немає туалетів з кабінками.
5. Ізоляція дітей від соціуму.
Коли кажуть, що дітей із дитячих будинків потрібно вводити в соціум, мова частіше йде про односторонній порядок: зробити так, щоб діти ходили в звичайну школу, в звичайні гуртки і так далі. Але не тільки дітям потрібно виходити, важливо, щоб і соціум приходив до них. Щоб вони могли запросити в гості однокласників, щоби в гуртки, які є в дитячому будинку, могли приходити «домашні» діти з сусідніх будинків, щоб жителів цих будинків запрошували на концерти, які проходять у дитбудинку.
Так, все це вимагає від співробітників зайвої відповідальності. Але тут важливо розставити пріоритети: заради кого ви працюєте - заради дітей, чи заради начальства?
6. Невміння поводитися з грошима.
Багато дітей у дитячих будинках до 15-16 років не тримали в руках грошей, і тому вони не вміють ними розпоряджатися. Вони не розуміють, як влаштований бюджет дитячого будинку, з ними не прийнято це обговорювати. А в родині зі старшими дітьми подібні питання обов'язково обговорюються.
7. Відсутність свободи вибору і поняття відповідальності.
У сім'ї дитина всього цього навчається поступово. Спочатку їй пропонують на вибір молоко і чай, потім питають, яку вибрати футболку. Потім батьки дають їй грошей, і вона може піти і купити вподобану футболку. У 16 років вона вже спокійно одна їздить по місту, а іноді й далі.
Дитина в дитячому будинку з цієї точки зору однакова і в три роки, і в 16 років: система відповідає за неї. І в 3 роки, і в 16 років вона однаково повинна лягати спати в 21.00, не може піти купити собі одяг, і тому подібне.
Всім, хто працює з дітьми в дитячих будинках, важливо зрозуміти, що вони мають на увазі: діти - це люди, які потім виростуть і почнуть жити життям нормальних дорослих; або діти - просто сфера відповідальності до 18 років, а що буде потім - вже не важливо.
Дивно очікувати, що у людей, які до 18 років мали 100% гарантій і 0% відсотків свободи, раптом у 18 років, немов за помахом чарівної палички, дізнаються, що означає відповідати за себе та інших, як розпоряджатися собою, як робити вибір... Не готуючи дитину до життя і відповідальності, ми прирікаємо її на загибель. Або натякаємо, що в дорослому світі для неї є тільки одне місце - «зона», де немає свободи, але немає і відповідальності.
8. Невірні уявлення про зовнішній світ.
Чи ми самі не вводимо дітей в оману роблячи так, що кожен вихід у світ для них стає святом? Коли всі носяться з ними, зайняті ними. А ще по телевізору показують цей світ, в якому, начебто, у кожного зустрічного - сумки від дорогих брендів, дорогі авто, а також так мало турбот ...
Одного разу психологи провели експеримент і запропонували дітям із дитячих будинків намалювати своє майбутнє. Майже всі намалювали великий будинок, в якому вони житимуть, безліч слуг, які за ними доглядають. А самі діти - нічого не роблять, а тільки подорожують.
Психологи спочатку здивувалися, а потім зрозуміли, що ці діти так і живуть: у великому будинку, за ними доглядає багато людей, а самі вони не піклуються про інших, не знають, звідки беруться кошти для існування і так далі.

Тому, якщо ви берете дитину додому на «гостьовий режим», важливо намагатися втягувати її у ваше повсякденне життя, розповідати про нього. Корисніше не в кафе чи цирк дитину зводити, а до себе на роботу. Можна обговорювати при ній сімейні турботи: кредит, побутові речі, і тому подібне. Щоб життя зовнішнє не видавалося їй суцільним цирком і Макдоналдсом.
Людмила Петрановська також зазначила, що волонтерам важливо змінити тактику у стосунках із керівництвом дитячих будинків, а також із такими прохачами, як «а можна ми допоможемо дітям?», стати для них партнерами, спілкуватися на рівних. Потрібно говорити з ними не лише про дітей, а й про них самих, про можливі варіанти розвитку. І розумні керівники прислухатимуться, адже їм важливо зберегти установу (робочі місця) на тлі того, що дитячі будинки в тому вигляді, в якому вони існують зараз, приречені - може через 10-15 років... Але зберегти можна, тільки реорганізувавши, не намагаючися чіплятися за старе.
Джерело: ПРАВОСЛАВИЕ И МИР

вверх